Мар'їнська районна державна адміністрація

Мар'їнська районна державна адміністрація

Відомі земляки

Дзюбан Іван Федосійович, народився 02 лютого 1923 року в с.Костянтинівка Мар’їнського району Донецької області. Графік, живописець і монументаліст. Заслужений художник Української РСР (1974 р.), член національної спілки художників України (1958 р.). Учасник Другої світової війни, нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня та Вітчизняної війни 1-го ступеня. Закінчив Київський художній інститут (1955 р., викладачі – В.Касіян, І.Плещинський, М.Хмелько). Його роботи демонструвалися на численних всеукраїнських і міжнародних виставках, у тому числі на персональній виставці в Києві (1979 р.) та ХХХ Бієналлі у Венеції (1960 р.).

Іван Дзюбан працював у галузях графіки, живопису, монументально-декоративного мистецтва. Майстер політичного і рекламного плакатів. На написання  живописних полотен його надихали численні мандрівки з етюдником за  плечима по всій Україні і за її  рубежами.

У наші дні роботи художника зберігаються  в національному  художньому музеї, Харківському та інших регіональних художніх музеях, багатьох приватних колекціях.

В останні роки свого життя 36 графічних  та живописних робіт І.Дзюбан передав для галереї, яка виставлена окремою експозицією в музеї історії його рідного села Костянтинівка нашого району.

Помер І.Ф.Дзюбан у 2008 році. Похований у м.Києві.

Твори художника:

Плакати  –  «Слава героям Перекопа!»(1955 р.), «Ми виросли в полум’ї»            (1957 р.), «Єдність» (1968 р.), «Ніколи!» (1969 р.), «Ніхто не забутий» (1973 р.);

Монументально-декоративне мистецтво – керамічні панно в підземному переході на Майдані незалежності в Києві (1968 р., співавтор), вітраж «Земля Черкаська» у будинку культури с.Бергуни Черкаського району Черкаської області (1970 р., співавтор);

Живопис –  «Старі вітряки» (1956 р.),  «Седнівська зима» (1982 р.), «Тепла осінь» (1984 р.), «На лузі широкім» (1985 р.), «Морський берег Очакова»     (1992 р.), «Човен» (1993 р.) та інші.

Художник залишив після себе значну кількість етюдів, які йому так і не вдалося зреалізувати в завершені полотна, проте вони і в таких варіантах мають художню цінність.

***

Гонтар Сергій Олексійович, народився 5 січня 1930 року на станції Роя, нині м.Курахове Мар’їнського району Донецької області. Скульптор, член національної спілки художників України (1964 р.). Закінчив художній інститут            (1958 р., викладачі М.Вронський, М.Гельман). Працював у скульптурно-монументальній майстерні. Учасник республіканських мистецьких виставок, починаючи з 1960 року. Персональна виставка – в 1980 році. Основні роботи – у галузях станкової та монументальної скульптури.

Твори скульптора:

Скульптурні портрети – сталеварів В.Перебийноса (1960 р.) та В.Волкова (1975 р.); шахтарів В.Рижевича (1961 р.), С.Рябошапки (1975 р.)  та І.Стрельченка (1979 р.); диригента В.Гнєдаша (1961 р.), письменника І.Гонімова, артиста М.Гринди (обидва 1965 р.);

Пам’ятники – Т.Шевченку (1961 р., у м.Красногорівка Мар’їнського району Донецької області), відомому українському акторові і кінорежисерові Леоніду Бикову (2001 р., у м.Краматорську Донецької області).

***

Москаленко Анатолій Захарович, народився 12 липня 1934 року в м.Красногорівка Мар’їнського району Донецької області. Письменник, публіцист. Заслужений журналіст України, член національної спілки письменників України   (з 1973 р.).

Закінчив Київський державний університет (1957 р.). Доктор історичних наук, професор. Дійсний член Міжнародної академії інформатизації, академік Академії наук вищої школи України та її перший віце-президент.

Упродовж 1957 -1972 років Анатолій Москаленко працював в обласній газеті «Социалистический Донбасс», де пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора (1965 – 1972 р.). Згодом обіймав посаду завідувача відділу, члена редколегії газети «Радянська Україна». З 1972 по 1982 рік був завідувачем сектору ефективності наукових досліджень у галузі суспільних наук Академії наук УРСР і одночасно експертом у галузі масової інформації Юнеско, членом постійного представництва України в ООН.

З 1982 року і до кінця своїх  днів професор Анатолій Москаленко очолював кафедру періодичної преси та був спочатку деканом факультету журналістики, а потім першим директором Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка. Є автором багатьох підручників, за якими тепер в Україні навчають майбутніх журналістів. Його вважають засновником сучасної української журналістики, українським журналістом №1.

В останні роки А.Москаленко одночасно працював радником Президента України.

Він автор 30 книжок публіцистики і художньої прози, понад 300 наукових праць.

Своїми науковими і навчально-методичними працями він зробив вагомий внесок у розвиток журналістики як науки. Тож не дивним є інтерес до цих питань відомих зарубіжних навчальних закладів, зокрема університетів міст Тампере (Фінляндія), Дортмунда (Німеччина), Гранади (Іспанія), Пекіна (Китай), Софії (Болгарія) та інших.

Творча діяльність Анатолія Москаленка відзначена високими державними нагородами – орденами  «За заслуги» 3-го ступеня, «Ярослава Мудрого» і «Святого Володимира».

Помер Анатолій Захарович Москаленко 13 листопада 1999 року. Похований на Байковому цвинтарі в м. Києві. В музеї історії м. Красногорівка є експозиція, присвячена А.З.Москаленку.

Твори вченого, письменника і журналіста:

Підручники, навчальні посібники, монографічні видання: «Основи журналістики», «Сучасна журналістика», «Теорія журналістики», «Сучасна українська преса», «Реабілітація слова», «Масова комунікація»;

Книжки оповідань, повістей та романів: «Свояки», «Сліпий турист» (обидві 1962 р.), «Щасливих тобі повернень» (1964 р.), «Краплина й море» (1974 р.), «Поклик вічності» (1976 р.), «Київ» (1978 р.), «І Дніпро і кручі»   (1979 р.);

Збірки нарисів та публіцистики: «Дружба» (у співавторстві, 1960 р.), «Вогні на копрах» ( 1962 р.), «З відкритою душею», «Турбота у нас така» (обидві 1963 р.), «Характер» (1972 р.), «Твого серця вогонь» (1974 р.), «Свобода для вовка» (1980 р.) та інші.

***

Марсюк Василь Андрійович, народився 21 березня 1938 року в шахтарській родині у місті Мар’їнці Донецької області. Тут минули його дитинство, юність і роки навчання у педагогічному училищі.

Закінчив 1966 року історико-філософський факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка і Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві у 1977 році.

Український поет і публіцист. Член національної спілки письменників України з 1974 року. Писати вірші почав ще в шкільні  роки, а з 1960 року став друкуватися в донецьких газетах.

По закінченню університету доля привела В.Марсюка до міста Черкас, де він спершу викладав філософію у педагогічному інституті, а потім через політичні утиски з боку КДБ (за поширення самвидавської літератури та за міцні дружні стосунки із місцевим репресованим  письменником Андрієм Хименком (Химком) перейшов викладати історію у сільськогосподарському технікумі.

Тут, у Шевченковому краю, В.Марсюк активніше зайнявся поетичною творчістю і 1973 року видав свою першу поетичну книжку.

Після дворічного навчання на Вищих літкурсах з 1978 по 1985 рік очолював Черкаське обласне літературне  об’єднання і керував творчою студією при ньому.

Після переїзду в 1985 році до Києва В.Марсюк тривалий час працював редактором, заступником головного редактора у видавництві літератури для дітей «Веселка».

За станом здоров’я   деякий час жив у кримській Алушті і біля трьох  років – в Одесі, поетично освоюючи ці малоукраїнські міста.

Якщо в ранньому періоді творчості В.Марсюка переважали інтимна та пейзажна лірика, то для його зрілого та пізнього творчих періодів все характерніше стає висока громадянська поезія, автор тяжіє до таких солідних поетичних форм як поема та роман у віршах.

Одна з ключових мір поцінування людей і їхніх дій для поета Марсюка у всій його творчості – це Україна, діяльна любов до неї, душевна відданість їй. Україна в ліриці й ліро-епосі поета постає в різних смислових і символічних вимірах – української мови й народної пісні, Дніпра й Тараса Шевченка, суперечливої історії та історичних діячів, чудової природи й неймовірної жіночої вроди…

Наскрізною темою і найболючішою струною всієї творчості В.Марсюка є рідна і мила його серцю стражденна мала батьківщина – Донеччина, зокрема невеличке містечко Мар’їнка, що під самим боком Донецька. Високо поцінував  цей пласт Марсюкової поезії видатний український  правдолюб – письменник і вчений Іван Дзюба: «І ностальгія, і біль за Атлантиду донецьких сіл і робітничих селищ, за русифікацію – все це таке нині знане… І дивуюся, як Вам пощастило такий розкидистий буденний матеріал викласти в легкий і живий вірш…» – написав академік авторові «Донецької прелюдії».

На деякі твори В.Марсюка написали пісні відомі українські композитори, зокрема Володимир Івасюк, із яким поета пов’язувала творча дружба.

Нині Василь Марсюк живе в м.Києві. У музеї  історії Мар’їнського району та в Мар’їнській центральній районній бібліотеці оформлено експозиції, присвячені творчості поета-земляка.

У різних видавництвах побачили світ книжки віршів Василя Марсюка: «Сурмлять тополі» (1973 р.), «Життєдайність» (1977 р.), «Обрій» ( 1978 р.), «Сонячні терези» ( 1986 р.), «Три криниці» (1988 р.), «Минулому я руку подаю» (1990 р.), «Красная книга любви» (у перекладах російською мовою, 1990 р.), «Прометеєва естафета» ( 2008 р.), «Вечірнє вогнище» ( 2012 р.), «Твори у двох томах» (2013 р.), «Романтика пізньої  осені» (2015 р.), «Гіркий вітчизни дим» (2017 р.). Він – автор також двох віршованих романів: «Донецька прелюдія» (2001, 2003 рр.), «Московський час» (2013 р.); цілої низки книжок поезії для дітей; книги публіцистики «Голос волаючого на майдані» (2010, 2016 рр. Інтернет-видання).